Si vis pacem, para bellum!

Хочеш миру - готуйся до війни!




Волшебный шар

Метки

Интересы
"Scorpions", the beatles, аніме, археологія, АТМАСФЕРА, Історія, Література, море, некрополі, сонце, Україна, чоботи на підборах, чоловіки, чорна кава

Антиинтересы
грип, депресія, джинса, зрада, матюки в літературі, нудьга, перше кохання, політзамовлення, політика, попса, порно, пробки, Телевізор, Фабрика

Мои фотоальбомы

Случайное фото со мной

Мои фотоальбомы


Опрос

Перший секс із новим хлопцем/дівчиною є нормальним...


Содержание страницы



Одкровення від Зануссі


До цієї людини так і хочеться звернутися — «Метре». Адже, крім того, що Зануссі створив кілька десятків фільмів, театральних і телепостановок, він ще ділиться своїм досвідом із студентами й професіоналами, які хочуть удосконалитися у своїй роботі. Думаю, педагогічні здібності в нього від Бога — це проявляється не лише у способі викладення матеріалу на майстер–класі, а й манері спілкування із журналістами і, як на мене, навіть у фільмах.

З Україною польського режисера пов’язують кілька ниточок: рід його дружини Ельжбети Гроховської походить із Вінниччини, у Театрі Франка він поставив виставу «Маленькі подружні злочини», за участі художнього керівника театру Богдана Ступки зняв картину «Серце на долоні», крім того, часто приїздить в Україну. Ще минулого року Зануссі був головою журі на І Київському фестивалі (знову ж таки завдяки зв’язкам зі Ступкою), цього року він уже почесний гість на Одеському кінофорумі. Думаю, як би часто Зануссі не навідувався до нас, з ним завжди буде про що поговорити: його судження логічні й переконливі, він ніколи не відстоює свою точку зору агресивно — дається взнаки релігійність, зрештою, він володіє багатим досвідом, який не гріх передати новому поколінню.

 

«Інколи я ночував у парках Парижа чи Брюсселя»

— Начувана про ваш будинок у приміській зоні Варшави, де ви постійно приймаєте гостей, працюєте зі студентами, запрошуєте театральні трупи для репетицій. У давні часи таке собі могли дозволити хіба що багаті магнати. Гадаю, всі витрати у вас ідуть із власної кишені.

— Так, із моєї власної кишені. Це вже не так дорого вартує: треба лише постіль здати у хімчистку, інколи трохи прибрати...

— А ще нагодувати цю ватагу.

— Ну і нагодувати. Хоча, дійсно, інколи буває важкувато, і коли моя дружина дуже втомлюється, я замовляю кейтерінг (ресторанне обслуговування на виїзд. — Ред.). Я достатньо заможний, щоб собі це дозволити. Але повірте радості від такого спілкування я отримую більше, ніж вкладаю зусиль. Люди, які до мене приїздять, практично всі певною мірою цікаві, нецікавих я не зустрічав. Знаєте, у юності, наприкінці 50–х, я отримав закордонний паспорт, що було великою рідкістю на той час, і об’їздив практично всю Європу. Не маючи грошей, я навіть інколи ночував у парках Парижа чи Брюсселя, мені допомагали випадкові люди. Це було так захопливо! Тому тепер я можу відплатити за те, що мав у молодості.

— А вас совість не мучить, що ви свою дружину–художницю перекваліфікували у домогосподарку?

— Вона набагато раніше перекваліфікувалася. Коли ми ще не були знайомі, у її сім’ї складалася драматична ситуація: при пологах померла дружина брата, і Ельжбета взяла на себе опіку й виховання дівчинки. Уже тоді вона вирішила, що виховати людину важливіше, ніж бути художником. Хоча шкода, звісно, вона дуже обдарована, й інколи отримує певні замовлення.

«Наші учні отримують досвід служіння людям»

— Ви також із дружиною відкрили власну школу у Варшаві. Чим вона відрізняється від інших навчальних закладів?

— Цей заклад включає в себе й початкову, й середню школу, яка існує років 15—16. Задумка була наступною: коли рухнув комунізм, ми відчули, що існуюча школа погано впливає на формування людини: вбивається творче начало, індивідуальне мислення, а самі вчителі — це здебільшого люди, яким просто не пощастило у професії. Тоді ми вирішили, що виховання має бути новим: щоби й духу соціалістичної школи не було.

Із 1956 року в нас офіційно працював Клуб католицької інтелігенції, за допомогою якого ми організували для молоді так звані «Табори відвертості», це було у 80–х роках. Ми пояснювали дітям, коли у школі говорять правду, а коли не говорять: наприклад, учителю математики можна вірити на 100 відсотків, учителю літератури — на 60, а історії — вже на 40, тому що він бреше. Тоді саме й виникла ідея організувати іншу школу: щоби будь–який учень міг заявити, що йому не подобається, скажімо, Пушкін чи Міцкевич, і єдине, щоб від нього вимагав учитель, — пояснити чому.

У нас молодь почувається дуже вільно. Крім того, відбуваються обміни із закордонними школами: там наші діти не лише навчаються, а й працюють — у лікарнях, будинках літніх людей. Таким чином до завершення школи вони отримують досвід служіння людям.

Ми намагаємося, щоб наша школа не стала закладом лише для заможних (хоча рівень оплати за навчання у нас невисокий), тому збираємо гроші для того, щоб у кожному класі могла навчатися хоча б одна сирота. У рейтингу шкіл наш заклад займає одне з перших місць.

— ХХ століття взагалі було катастрофічним для Східної Європи — тоталітарні режими винищили значну частину інтелектуального пласту, еліту як в Україні, так і в Польщі. Хто зараз у Польщі виконує роль еліт?

— Польська еліта дивом вижила і реставрувалася. Хоча ми втратили також багатьох людей, яких політика Ярузельського змусила емігрувати.

Зараз у Польщі формується великий середній клас. Звісно, він не того рівня, що стара інтелігенція — більше народний. Це люди, які працюють у банках, корпораціях, на промисловості. Вони піднялися з примітивного рівня, але до високого їм ще далеко: тобто вони вже знають, що у відпустку треба їздити в Єгипет, але ще не слухають Бетховена (посміхається). Але ці люди — основа демократії. Думаю, хорошим наочним прикладом тут може бути «Солідарність», яка формувалася із простих робітників, і Лех Валенса, який був лідером організації, мав за плечима лише чотири класи, але постійно займався самоосвітою, зараз це людина широких обріїв, він стежить за подіями у світі й коментує їх.

«Я пам’ятаю вашого режисера Андрія Жолдака»

— У 2005 році у Польщі створили Польський інститут кіновиробництва, який працює автономно від уряду і займається фінансуванням національного кіно. Наскільки це допомогло польському кіно й молодим режисерам зокрема?

— По–перше, понад половину нових картин зроблені дебютантами. По–друге, підйом національного кіновиробництва зафіксувала навіть зарубіжна критика. Це плюс. Але з іншого боку, ми все ще маємо проблеми з прокатом: американці зі своїми мультиплексами окупували фактично весь прокат, і не хочуть показувати національне кіно.

— Ви багато викладаєте й часто даєте майстер–класи: Вища державна школа кіно, телебачення і театру, Сілезький університет в Катовіце, National Film School у Великій Британії, Вищі курси режисерів і сценаристів у Москві. І цей перелік неповний. Чи не виникала аналогічна пропозиція з боку українських вишів?

— Я тричі проводив майстер–класи на каналі «Інтер», в «Інтершколі». Думаю, люди телебачення можуть працювати і в кіно, і в театрі.

— Чи хтось із відомих нині молодих режисерів або ж акторів був учасником ваших занять?

— Ще з перших занять я пам’ятаю вашого режисера Андрія Жолдака — він був у мене у Варшаві у 1992 році. Прожив разом з іншими студентами десять днів. Тоді він ще не був таким епатажним. Потім я бачив його вистави — але це не у моєму стилі.

— Ви є консультантом Комісії у справах культури у Ватикані. Цікаво, що входить у ваші обов’язки?

— Я займаюся питаннями кіноспадку і трохи літературою. У Комісії, крім мене, є ще кілька світських людей, усі решта — священики та кардинали. Ми намагаємося розробити бачення Церкви на культурні зміни, що відбуваються у світі: як це впливає на релігійну чутливість, які зміни звичаїв та моралі спостерігаються, і як різні види мистецтв це показують.

— Несхвалення Ватиканом «Гаррі Поттера» на початку виходу твору — ваших рук справа?

— Це була заява Ратцингера, коли він був ще кардиналом. Не думаю, що він мав рацію, хоча мене особисто «Гаррі Поттер» також не дуже тішить. Я згоден, що він дещо морочить голови дітям, але якщо їм пояснити, що це гра, яка не має жодного стосунку до життя, — тоді все буде гаразд. До слова, Ватикан ніколи не продукує заборони, такі заяви може робити хіба що Папа.

Мені вже втретє продовжили термін перебування в цій Комісії, сподіваюся, востаннє, бо я трохи втомився — ви ж розумієте, треба кілька днів на рік вирізати зі свого графіка, щоб приїхати до Ватикану.

— Ваше життя наповнене неймовірними історіями. Коли ви нас порадуєте своїми спогадами–мемуарами?

— Десять років тому я видав у Польщі книгу «Пора вмирати» — така от невесела назва. Пізніше вийшла її розширена редакція російською мовою. І от тепер може буде український варіант. У червні, коли я був на «Коронації слова», то отримав відповідну пропозицію. Якщо ми домовимося, я допишу нові частини, дещо, нецікаве українському читачеві, заберу. Гадаю, це буде добре, якщо книга вийде українською мовою, бо питання національної мови є дуже важливим. Щоб підкреслити це і виразити честь вашій мові, я навіть ризикнув сказати одне речення українською. Зараз у вас знову спостерігаються проблеми з мовним питанням, прикро, якщо Україна знову перебуватиме в радіусі Москви. Але сподіваюся, що Україну задушити вже неможливо.

http://umoloda.kiev.ua/number/164/0/60264/


Открыть | Коментувати 25
ОБОЗ.ua