Si vis pacem, para bellum!

Хочеш миру - готуйся до війни!




Волшебный шар

Метки

Интересы
"Scorpions", the beatles, аніме, археологія, АТМАСФЕРА, Історія, Література, море, некрополі, сонце, Україна, чоботи на підборах, чоловіки, чорна кава

Антиинтересы
грип, депресія, джинса, зрада, матюки в літературі, нудьга, перше кохання, політзамовлення, політика, попса, порно, пробки, Телевізор, Фабрика

Мои фотоальбомы

Случайное фото со мной

Мои фотоальбомы


Опрос

Перший секс із новим хлопцем/дівчиною є нормальним...


Содержание страницы



Музыка : Бон Джові  

ТРИПІЛЬСЬКЕ КО(Д)ЛО: РЕПОРТАЖ + ФОТООООО


Думала спершу написати звіт про кожен день фестивалю окремо. Але згодом відмовилась, адже тоді стаття перетворилася б на сухий довжелезний список про виконане, побачене, відвідане. Однак з поваги й до тебе, читачу і  напишу про те, що вразило найбільше. Байдуже, приємно чи, може, й ні. Намагатимуся не переходити до суб’єктивізму і подам статтю у вигляді десяти окремих фрагментів з фестивалю, щоб створити цілісну картину, склавши окремі частинки мозаїки.

Фрагмент перший і найбільший. Називається він «Велика сцена». Її ж можна назвати й серцем фестивалю. Навколо неї збиралась найбільша кількість учасників і завдяки їй можна було уявити масштаби дійства, коли ввечері під запальні ритми стрибали тисячі людей. А стрибати було під що.  «Піккардійська терція», «АтмаСфера», «Osimira» з Білорусі, «Mad Heads XL», «ДахаБраха» - це лише частина гуртів, що підняли все Трипільське коло на ноги. Особливо гаряче було біля сцени. Навіть вночі, коли температура повітря падала, біля головної сцени фани відчували швидше задуху, ніж холод.

По-справжньому порвали публіку гості із Білорусі. Під їхні важкі ритми натовп став одним цілим і здавалось дострибне до зоряного неба. Крім того, полонила харизма лідера гурту, його майстерне володіння не лише волинкою і білоруською мовою (!), а й публікою, з якою він майстерно грався протягом виступу.

Крім того, своїми виступами радували «PolyКарп», «Домра» (вони першими у світі зробили електричну домбру(!), гурти «Русичі», «ДримбаДаДзига».

Фрагмент другий, про який я не можу не сказати – це природа. Свіже повітря, від якого боліла голова. Звиклі до смогу і вихлопних газів, легені не могли надихатися свіжим живильним повітрям, і слабкість ламала тіло. Однак це була приємна слабкість,  перелаштування організму на частоти природи, хоча б на кілька днів.

Фрагмент третій. Кухня. Так, саме вона. Після нарікань на організацію харчування творці фестивалю до гастрономічних потреб відвідувачів поставились дуже відповідально. Не забули й про вегетаріанців. У той же час велика кількість навчених фестивальників організовували польову кухню.

Фрагмент четвертий. Хотілося б на фесті побільше потанцювати. Так, майстер-класи з танців були. Їх проводили й студія старовинного танцю «Джойсанс», і деякі інші, потужними були майстер-класи зі східних танців, однак більшу частину часу Мала сцена стояла пустою, лише подекуди повз неї проходили втомлені палючим сонцем учасники та відвідувачі фестивалю. А сонце смажило сильно. У багатьох погоріли носики, плечі, які нагадуватимуть про себе ще не один день після закінчення фестивалю. Палюче сонце – фрагмент п’ятий.

Фрагмент шостий. Відвідувачі. Їх було багато. І це незважаючи на те, що вхід на фестиваль у цьому році коштував 120 грн. Це не зупинило бажаючих відпочити і побувати у середовищі автентичної культури. Хтось їхав на «АтмАсферу», хтось  - на «ДахуБраху», хтось потанцювати.

За офіційними даними, фестиваль відвідало близько 12 тис осіб. Не здивуюся, адже намети ставили один за одним, інколи так тісно, що, виходячи зі свого намету, можна було потрапити у сусідній намет.  Загалом це свідчить, що фестиваль відбувся і залишив приємні згадки у серцях багатьох людей.

Фрагмент сьомий. Езотерики. Цього року їх було особливо багато. Їх можна було зустріти у найнеочікуваніших місцях фестивалю, а не лише на території, виділеній їм організаторами. Духовні практики проводили і біля Малої сцени, і на території йогів. Може, зі сторони це здаватись безневинно, однак вражає поширення окультних практик серед українців останнім часом.

Фрагмент восьмий. Літературна сцена. Протягом фестивалю тут життя вирувало всю світлу частину дня. Тут співали, читали вірші і прозу. І завжди були слухачі-глядачі. Що ж, українці цікавляться літературою, вона є частиною їхнього життя.

Фрагмент дев’ятий. Фестиваль став місцем зустрічі старих друзів, з якими не бачились роками. Це торкнуло душу і навіювало на спогади. Це надзвичайно важливе завдання фестивалю - об’єднувати людей різних соціальних верств, релігій та націй.

Фрагмент десятий. Про вогонь. «Запалюємо серця» -  це було гасло цьогорічного фестивалю. Серце запалили музикою, драйвом, хоч фаєр-шоу цьогоріч не були такими вражаючими і видовищними. Крім того, у передостанній день фестивалю після виступу «ДахиБрахи» чудовий феєрверк прикрасив фестиваль.

На завершення хочу висловити сподівання, що й наступного року фестиваль пройде не менш вражаюче і яскраво, можливо, навіть більш автентично, ніж у 2010-му році Тигра. Нехай  запал у серці зберігається до наступного року і не згасає взимку.

 

 

 

 


Открыть | Коментувати 40

Настроение : скучаююююю    

Етно=професійно?


Було б цілком природно, якби на 19–му році Незалежності глибинний народний фольклор в Україні поповнив нішу національних цінностей, що охороняються державними програмами. Але сталося все якраз навпаки. Українською піснею наразі професійно опікуються науковці та освітяни лише в чотирьох обласних центрах країни і то не на повну силу через брак фінансової підтримки. А це означає, що автентична пісенна спадщина інших етнокультурних регіонів може із часом канути в Лету. Цією тривогою поділилася з «УМ» кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри українського народного співу та музичного фольклору Харківської державної академії культури, етномузиколог Віра Осадча.

 

Фольклорна політтехнологія

— Віро Миколаївно, у Харкові ви маєте репутацію най­впливовішого експерта з української пісні. Ваш дар вирізняти справжні зерна серед побутових плевел високо оцінюють навіть титуловані професіонали. Тож як працюється вам зараз? Наскільки я пам’ятаю, наприкінці 80–х у вас було чимало проблем із гуртами, які раптом від щирого серця заспівали в нас українською, а ви їм говорили, що співати треба перш за все правильно.

— На жаль, справді була така тенденція. З одного боку, використовувалися старі методи показу фольклорного мистецтва, а з іншого — дуже велика кількість аматорів презентувала себе як народних співаків, сказителів. Це для них була як культурна дія, культурний прояв, прояв їхньої громадської визначеності.

— І активності. Якщо ти співаєш українською в Харкові — ти вже відкрито демонструєш свою патріотичну позицію.

— Так, безумовно. А на мистецький рівень тоді не звертали уваги. Але ж добре, коли це один раз. А далі — більше, адже потім Міністерством освіти був кинутий клич: кожній школі — фольклорний ансамбль. Онуки повитягали з бабиних скринь у селах вишиті сорочки, давні рушники, мереживо і понесли до школи, бо в кожному навчальному закладі треба було обладнати національний куточок і створити фольклорний ансамбль. Але ж хто там навчав цьому місцевому фольклору? Брали зі збірки найпопулярнішу пісню, одягали дітей бозна–як, бо справжні сорочки вже були в національному куточку, і починали запросто співати невідомо якими голосами.

— Напевно, коли низький рівень професіоналізму стосується чиєїсь авторської творчості, то це ще півбіди, а коли йдеться про фольклор, то тінь низькопробності падає вочевидь на рівень національної культури взагалі?

— Це той момент, який би я назвала політичною технологією. Мені довелося у грудні минулого року зустрічатися з тоді ще головою Харківської облдержадміністрації Арсеном Аваковим, який підтримує наші фестивалі «Печенізьке поле» і «Співочі тераси». Він влучно охарактеризував проблему нашої справи: «відсутність стандартів». Я його тоді запитала: «Ви знаєте, чому народу не дають слухати його справжній фольклор? Бо це дуже велика сила. Коли його просто так дати як чисту інформацію, народ буде набагато сильніший, ніж він є зараз. І, відповідно, коли людям не показують необроблений фольклор, то це роблять зумисне для того, щоб народ був більш слабким. Краще так, опосередковано».

Тоді Арсен Аваков сприйняв критично мої слова. Під час зустрічі його більше цікавило, як омолодити захоплення етнічною культурою. Але я вважаю, що це концептуальна думка. Для мене вона дуже важлива. Я просто бачила по собі, якими виростають діти у дитячих фольклорних колективах. У нашій Новій Водолазі є, наприклад, фольклорно–етнографічний гурт «Вербиченька» Будинку дитячої та юнацької творчості. Там близько сотні дітей різного віку. Керують колективом мати і донька — Ольга і Тетяна Коваль, які не тільки навчають обрядам та співам, а й впровадили систему традиційного спілкування між хлопцями та дівчатами. Ту, що побутувала колись в українських громадах. Раніше ж батькам ніколи було займатися вихованням дітей, бо вони увесь час були в полі чи поралися по господарству. Тому серед молоді, дітей, підлітків були свої правила поведінки. Старші виховували молодших. Існували також правила статевого виховання — що можна робити, а що ні.

Ці моменти пані Ольгою поступово вводяться під час підготовки фольклорних програм, і діти згодом переносять традиційні, але забуті правила на своє повсякденне спілкування. Старші починають піклуватися про менших, хлопці виказують повагу дівчатам. Ви навіть не уявляєте, як приємно спостерігати саме за такою формою, здавалося б, житейської поведінки. А скільки разів доводилося помічати дуже незвичні, як на сьогодні, але напрочуд зворушливі речі! Їдемо, наприклад, із фестивалю чи на фестиваль, а ці сільські дівчатка сідають десь позаду в автобусі і починають співати пісень, яких уже не співали їхні мами, а може, й бабусі, бо ж пережили страшний голод, війну… А в цих зовсім молодесеньких дівчаток в якийсь просто незбагненний спосіб раптом прокидається генетична пам’ять, що дозволяє глибоко відчути свої витоки, своє коріння. Тобто я вважаю, що у підсвідомості нашого народу, на якомусь глибинному рівні, ще є відчуття етнічного роду. І це відчуття може сприяти не тільки відновленню відносин, а й відразі до куріння, наркотиків, алкоголю. Адже традиційне виховання — це перелік правил, який насправді дуже чіткий, конкретний. Це правила, які колись століттями організовували життя народу.

Пісня — засіб єднання із Всесвітом

— Віро Миколаївно, наші пращури покладалися на силу традиційних обрядів і не починали без їхньої відправи жодної роботи. Як ви думаєте, ця надія трималася на страху перед невідомістю чи, може, народні обрядові дійства справді мають певний чудодійний код, що підсилений людською вірою, здатний творити дива?

— Обрядовий момент подяки, взаємодії з природою, взаємодії з іншими тонкими світами, безумовно, був закладений на рівні вібраційному в голосі людини. Уся історія співу, музики — це історія осягнення музичного звуку. І наші пращури відчували це знання як цілісність. Воно у них виражалося у співі. Тобто саме через звук.

— Можна сказати, що пісня забезпечувала зв’язок людини зі Всесвітом, адже людський геном, як стверджують учені, теж має хвильову природу й вібрує у такт вібраціям Космосу?

— Це насправді так і є. Професійно виконаний фольклор дає зовсім іншу якість простору. Коли, скажімо, весна, то згадаємо передусім традиційні українські веснянки. Як їх виконували? Люди від села до села ставали на пагорби так, щоб одні могли чути інших, і починали співати. Вони оспівували навколишній простір. Той починав вібрувати, і наставала справжня весна. Точнісінько так усе відбувалося і в танку. Чим більше фігур, чим ладніше йтимуть учасники обрядового дійства, тим вище підніметься Сонце, тим швидше бігтиме вода, тим міцнішими зійдуть рослини й принесуть багатший урожай. Усі ці речі, безумовно, пов’язані між собою і закодовані в самому звучанні, тому що звук справді є насамперед хвилею. Він дійсно має хвильову природу. І ця звукова природа взаємодії й робить музику одним із суттєвих рушіїв світових процесів. Взагалі. Тобто вміння співати нам дано не просто для того, щоб ми себе розважали, а як ще один засіб єднання із Всесвітом.

— Якщо це справді так, то в кожному регіоні, напевно, мають бути свого роду «генетичні банки» фольклорних зразків, які б і через століття зберігали чистоту звучання автентичних мелодій?

— Колись в Україні діяв фольклорний радіоконкурс «Золоті ключі». Завдяки йому на хорошу апаратуру записали спів багатьох народних колективів. Ці записи тепер зберігаються в Українському будинку радіозапису. Вважаю, що це справжня національна скарбниця, адже чим далі за часом, тим менше люди пам’ятають, як виспівуються ці пісні, тим більше згладжується мовний діалект, місцевий інтонаційний фон. А в записах від виконавців тих поколінь це було ще дуже відчутно. У нас, на Харківщині, теж є три фонди, де зберігаються результати фольклорних експедицій кількох поколінь дослідників.

 

ВИЩА ШКОЛА

«Навчати дітей мають не сухі теоретики»

— Чи готують зараз у нас фахівців із фольклору?

— На жаль, за моїми даними, в українських вишах є лише чотири кафедри народного співу. І це при тому, що маємо 27 адміністративних областей, щонайменше, сім етнокультурних регіонів, кожен з яких заслуговує на те, щоб бути відтвореним у професійному плані. Це дуже проблемний момент. Треба не скорочувати бюджетні місця, як зараз робиться, а, навпаки, додавати, поширюючи мережу таких кафедр. А що насправді? Ну, дали нам торік три бюджетні місця, а позаторік два. Зараз благаємо Господа, щоб цього року дали 4–5. А що далі?! В училищах культури маємо хорові народні відділи, в музичних — академічного та естрадного вокалу. Після музичної школи наш учасник фольклорного гурту з тієї ж «Вербиченьки» може претендувати хіба що на контрактне навчання.

— Що треба робити, аби справа дійсно розквітала професійно?

— Має бути фінансування цільових програм. Із чого починалася музична освіта на Харківщині? З відкриття музичного училища. А до того були музичні класи при Харківському університеті, де викладав не хто інший, як учень самого Йозефа Гайдна, — Іван Витковський. У 1805 році на відкритті Університету була виконана його ораторія, присвячена засновнику Василю Каразіну, у 1810 році силами студентів — ораторії Гайдна «Пори року» і «Створення світу». Для Харкова того часу це був високий старт! Ми — Академія культури — за 10 років засвоєння спеціалізації «народний спів» його теж здійснили, але це мало оцінено в бурхливому вирі сучасних пріоритетів. Тому, відповідаючи на ваше запитання, я б сказала так: треба, насамперед, державною програмою закріпити вивчення в системі освіти саме традиційної культури, починаючи з музичної школи: класи, відділення народного співу, музикування, традиційного кобзарства. Викладати ці предмети мають не сухий теоретик, музичний керівник чи баяніст, який ще раз заграє «Десь тут була подоляночка», а справжні фахівці своєї справи, які професійно навчать дітей рідній культурі.

http://umoloda.kiev.ua/number/222/0/59077/


Открыть | Коментувати 6
ОБОЗ.ua