Si vis pacem, para bellum!

Хочеш миру - готуйся до війни!




Волшебный шар

Метки

Интересы
"Scorpions", the beatles, аніме, археологія, АТМАСФЕРА, Історія, Література, море, некрополі, сонце, Україна, чоботи на підборах, чоловіки, чорна кава

Антиинтересы
грип, депресія, джинса, зрада, матюки в літературі, нудьга, перше кохання, політзамовлення, політика, попса, порно, пробки, Телевізор, Фабрика

Мои фотоальбомы

Случайное фото со мной

Мои фотоальбомы


Опрос

Перший секс із новим хлопцем/дівчиною є нормальним...


Содержание страницы



Настроение : в офісі    

Про непереможних героїв


Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і дощ – усюди шукали ворога і знищували його немилосердно, - майже через півстоліття писав Петро Дяченко, автор спогадів про чорних запорожців, їхній командир, безпосередній учасник і творець історії бурливих років. Не мечем, так пером продовжував він у цей час боротьбу за волю рідної землі з далекого американського Баунд-Брука.  Канули, на жаль, в Лету ті часи, коли блиск шаблі Петра був сигналом закінчення балачки, коли як капуста летіли ворожі голови, непереможні чорні запорожці здобували одну перемогу за іншою. Однак сьогодні доводиться констатувати, що ім’я Петра Дяченка сьогодні невідоме в Україні, хоча своїм життям він залужив право знаходитись у пантеоні героїв.

Лише у 2010 році завдяки старанням активістів Історичного клубу «Холодний Яр» повертається з далекої Америки в Україну постать її славетного сина Петра Дяченка. Хоч доля закинула його за тисячі кілометрів від рідної землі, його серце завжди належало Україні, рідній Березовій Луці на Полтавщині, де він вперше побачив світ 30 січня 1895 року.

            Чим же така знаменита книга спогадів Петра Дяченка, адже з 1991 року про визвольні змагання українців було написано не одну книгу, видано не один том мемуарів? А тим, що показує він визвольну боротьбу за часів Української Революції 1917-1921- х років, крім того, боротьбу в серці України –Наддніпрянщині, на Київщині, Черкащині, Полтавщині. Це є дуже важливим для усвідомлення того, що не лише Галичина боролась, а й вся Україна.

Манері письма властива подача точної інформації, події недалекого минулого постають перед очима як захоплюючий, однак трагічний діафільм, як пересторога для нащадків.Варто зазначити,  книга оснащена мапами та фотографіями учасників тих буряних часів.

У книзі йдеться про героїчні події Української революції 1918-1921 років, а потім про її поступовий спад і згасання, відступ за Збруч. Цікавим уже є той факт, що революція, щойно почавшись, була приречена на поразку через невдалу політику українського уряду, його безвідповідальність і недалекоглядність у розбудові держави та армії як її необхідного атрибуту.

Трагічною подією в історії Української революції є арешт і страта полковника Петра Болбочана. Петро Дяченко дає йому таку характеристику: ”Так 29 червня 1919 року загинув видатний військовий діяч, щирий Українець і справжній лицар”.  За цей вчинок від автора набагато більше дісталось докорів не ворогам, а власне українському урядові, а зокрема Симонові Петлюрі, зависокою була ціна його бравурних парадів з пустим змістом. З цього погляду спогади Петра Дяченка дуже цікаві, адже подається інший, зовсім не ідеалізований образ Симона Петлюри, зовсім інша оцінка його діяльності. 

 Петро Дяченко пише: ”Якби ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.

 Тож бережімо кров! Бережімо пам'ять!

Автор - Наталія Міняйло


Открыть | Коментувати 18

Настроение : скучаююююю    

Етно=професійно?


Було б цілком природно, якби на 19–му році Незалежності глибинний народний фольклор в Україні поповнив нішу національних цінностей, що охороняються державними програмами. Але сталося все якраз навпаки. Українською піснею наразі професійно опікуються науковці та освітяни лише в чотирьох обласних центрах країни і то не на повну силу через брак фінансової підтримки. А це означає, що автентична пісенна спадщина інших етнокультурних регіонів може із часом канути в Лету. Цією тривогою поділилася з «УМ» кандидат мистецтвознавства, завідувач кафедри українського народного співу та музичного фольклору Харківської державної академії культури, етномузиколог Віра Осадча.

 

Фольклорна політтехнологія

— Віро Миколаївно, у Харкові ви маєте репутацію най­впливовішого експерта з української пісні. Ваш дар вирізняти справжні зерна серед побутових плевел високо оцінюють навіть титуловані професіонали. Тож як працюється вам зараз? Наскільки я пам’ятаю, наприкінці 80–х у вас було чимало проблем із гуртами, які раптом від щирого серця заспівали в нас українською, а ви їм говорили, що співати треба перш за все правильно.

— На жаль, справді була така тенденція. З одного боку, використовувалися старі методи показу фольклорного мистецтва, а з іншого — дуже велика кількість аматорів презентувала себе як народних співаків, сказителів. Це для них була як культурна дія, культурний прояв, прояв їхньої громадської визначеності.

— І активності. Якщо ти співаєш українською в Харкові — ти вже відкрито демонструєш свою патріотичну позицію.

— Так, безумовно. А на мистецький рівень тоді не звертали уваги. Але ж добре, коли це один раз. А далі — більше, адже потім Міністерством освіти був кинутий клич: кожній школі — фольклорний ансамбль. Онуки повитягали з бабиних скринь у селах вишиті сорочки, давні рушники, мереживо і понесли до школи, бо в кожному навчальному закладі треба було обладнати національний куточок і створити фольклорний ансамбль. Але ж хто там навчав цьому місцевому фольклору? Брали зі збірки найпопулярнішу пісню, одягали дітей бозна–як, бо справжні сорочки вже були в національному куточку, і починали запросто співати невідомо якими голосами.

— Напевно, коли низький рівень професіоналізму стосується чиєїсь авторської творчості, то це ще півбіди, а коли йдеться про фольклор, то тінь низькопробності падає вочевидь на рівень національної культури взагалі?

— Це той момент, який би я назвала політичною технологією. Мені довелося у грудні минулого року зустрічатися з тоді ще головою Харківської облдержадміністрації Арсеном Аваковим, який підтримує наші фестивалі «Печенізьке поле» і «Співочі тераси». Він влучно охарактеризував проблему нашої справи: «відсутність стандартів». Я його тоді запитала: «Ви знаєте, чому народу не дають слухати його справжній фольклор? Бо це дуже велика сила. Коли його просто так дати як чисту інформацію, народ буде набагато сильніший, ніж він є зараз. І, відповідно, коли людям не показують необроблений фольклор, то це роблять зумисне для того, щоб народ був більш слабким. Краще так, опосередковано».

Тоді Арсен Аваков сприйняв критично мої слова. Під час зустрічі його більше цікавило, як омолодити захоплення етнічною культурою. Але я вважаю, що це концептуальна думка. Для мене вона дуже важлива. Я просто бачила по собі, якими виростають діти у дитячих фольклорних колективах. У нашій Новій Водолазі є, наприклад, фольклорно–етнографічний гурт «Вербиченька» Будинку дитячої та юнацької творчості. Там близько сотні дітей різного віку. Керують колективом мати і донька — Ольга і Тетяна Коваль, які не тільки навчають обрядам та співам, а й впровадили систему традиційного спілкування між хлопцями та дівчатами. Ту, що побутувала колись в українських громадах. Раніше ж батькам ніколи було займатися вихованням дітей, бо вони увесь час були в полі чи поралися по господарству. Тому серед молоді, дітей, підлітків були свої правила поведінки. Старші виховували молодших. Існували також правила статевого виховання — що можна робити, а що ні.

Ці моменти пані Ольгою поступово вводяться під час підготовки фольклорних програм, і діти згодом переносять традиційні, але забуті правила на своє повсякденне спілкування. Старші починають піклуватися про менших, хлопці виказують повагу дівчатам. Ви навіть не уявляєте, як приємно спостерігати саме за такою формою, здавалося б, житейської поведінки. А скільки разів доводилося помічати дуже незвичні, як на сьогодні, але напрочуд зворушливі речі! Їдемо, наприклад, із фестивалю чи на фестиваль, а ці сільські дівчатка сідають десь позаду в автобусі і починають співати пісень, яких уже не співали їхні мами, а може, й бабусі, бо ж пережили страшний голод, війну… А в цих зовсім молодесеньких дівчаток в якийсь просто незбагненний спосіб раптом прокидається генетична пам’ять, що дозволяє глибоко відчути свої витоки, своє коріння. Тобто я вважаю, що у підсвідомості нашого народу, на якомусь глибинному рівні, ще є відчуття етнічного роду. І це відчуття може сприяти не тільки відновленню відносин, а й відразі до куріння, наркотиків, алкоголю. Адже традиційне виховання — це перелік правил, який насправді дуже чіткий, конкретний. Це правила, які колись століттями організовували життя народу.

Пісня — засіб єднання із Всесвітом

— Віро Миколаївно, наші пращури покладалися на силу традиційних обрядів і не починали без їхньої відправи жодної роботи. Як ви думаєте, ця надія трималася на страху перед невідомістю чи, може, народні обрядові дійства справді мають певний чудодійний код, що підсилений людською вірою, здатний творити дива?

— Обрядовий момент подяки, взаємодії з природою, взаємодії з іншими тонкими світами, безумовно, був закладений на рівні вібраційному в голосі людини. Уся історія співу, музики — це історія осягнення музичного звуку. І наші пращури відчували це знання як цілісність. Воно у них виражалося у співі. Тобто саме через звук.

— Можна сказати, що пісня забезпечувала зв’язок людини зі Всесвітом, адже людський геном, як стверджують учені, теж має хвильову природу й вібрує у такт вібраціям Космосу?

— Це насправді так і є. Професійно виконаний фольклор дає зовсім іншу якість простору. Коли, скажімо, весна, то згадаємо передусім традиційні українські веснянки. Як їх виконували? Люди від села до села ставали на пагорби так, щоб одні могли чути інших, і починали співати. Вони оспівували навколишній простір. Той починав вібрувати, і наставала справжня весна. Точнісінько так усе відбувалося і в танку. Чим більше фігур, чим ладніше йтимуть учасники обрядового дійства, тим вище підніметься Сонце, тим швидше бігтиме вода, тим міцнішими зійдуть рослини й принесуть багатший урожай. Усі ці речі, безумовно, пов’язані між собою і закодовані в самому звучанні, тому що звук справді є насамперед хвилею. Він дійсно має хвильову природу. І ця звукова природа взаємодії й робить музику одним із суттєвих рушіїв світових процесів. Взагалі. Тобто вміння співати нам дано не просто для того, щоб ми себе розважали, а як ще один засіб єднання із Всесвітом.

— Якщо це справді так, то в кожному регіоні, напевно, мають бути свого роду «генетичні банки» фольклорних зразків, які б і через століття зберігали чистоту звучання автентичних мелодій?

— Колись в Україні діяв фольклорний радіоконкурс «Золоті ключі». Завдяки йому на хорошу апаратуру записали спів багатьох народних колективів. Ці записи тепер зберігаються в Українському будинку радіозапису. Вважаю, що це справжня національна скарбниця, адже чим далі за часом, тим менше люди пам’ятають, як виспівуються ці пісні, тим більше згладжується мовний діалект, місцевий інтонаційний фон. А в записах від виконавців тих поколінь це було ще дуже відчутно. У нас, на Харківщині, теж є три фонди, де зберігаються результати фольклорних експедицій кількох поколінь дослідників.

 

ВИЩА ШКОЛА

«Навчати дітей мають не сухі теоретики»

— Чи готують зараз у нас фахівців із фольклору?

— На жаль, за моїми даними, в українських вишах є лише чотири кафедри народного співу. І це при тому, що маємо 27 адміністративних областей, щонайменше, сім етнокультурних регіонів, кожен з яких заслуговує на те, щоб бути відтвореним у професійному плані. Це дуже проблемний момент. Треба не скорочувати бюджетні місця, як зараз робиться, а, навпаки, додавати, поширюючи мережу таких кафедр. А що насправді? Ну, дали нам торік три бюджетні місця, а позаторік два. Зараз благаємо Господа, щоб цього року дали 4–5. А що далі?! В училищах культури маємо хорові народні відділи, в музичних — академічного та естрадного вокалу. Після музичної школи наш учасник фольклорного гурту з тієї ж «Вербиченьки» може претендувати хіба що на контрактне навчання.

— Що треба робити, аби справа дійсно розквітала професійно?

— Має бути фінансування цільових програм. Із чого починалася музична освіта на Харківщині? З відкриття музичного училища. А до того були музичні класи при Харківському університеті, де викладав не хто інший, як учень самого Йозефа Гайдна, — Іван Витковський. У 1805 році на відкритті Університету була виконана його ораторія, присвячена засновнику Василю Каразіну, у 1810 році силами студентів — ораторії Гайдна «Пори року» і «Створення світу». Для Харкова того часу це був високий старт! Ми — Академія культури — за 10 років засвоєння спеціалізації «народний спів» його теж здійснили, але це мало оцінено в бурхливому вирі сучасних пріоритетів. Тому, відповідаючи на ваше запитання, я б сказала так: треба, насамперед, державною програмою закріпити вивчення в системі освіти саме традиційної культури, починаючи з музичної школи: класи, відділення народного співу, музикування, традиційного кобзарства. Викладати ці предмети мають не сухий теоретик, музичний керівник чи баяніст, який ще раз заграє «Десь тут була подоляночка», а справжні фахівці своєї справи, які професійно навчать дітей рідній культурі.

http://umoloda.kiev.ua/number/222/0/59077/


Открыть | Коментувати 6

Настроение : втомлено-жежешний    

Атрем Чапай: Література -це хоббі.


Він проїхав  автостопом всю Центральну Америку, щоб свої спогади потім викласти у своєму ЖЖ, а потім у книзі під назвою "Авантюра". Артем Чапай - письменник, що не вважає себе письменником.

chapaj.jpg

Нещодавно стартував  ваш проект «Щоденники мотоцикліста». Можете розповісти про нього читачам «Молодої Літератури»?

Це наполовину мистецький, наполовину  журналістський проект, дуже близький до нон-фікшн. Багато читачів «Авантюри»*  говорили, що було б добре, якби хтось отак подорожував Україною, а не закордоном, бо так цікавіше. У ході проекту ми з дружиною намагаємося  їхати українськими містами, що не зовсім відомі, звичайними містечками  на кшталт Гайсина, Крижополя, Новоселиці, щоб побачити, як живуть люди не в туристичних місцях. Ходимо, спілкуємось із людьми, розпитуємо, як у них життя, щоб зіставити різні регіони. Мені здалося, скажімо, що на Вінниччині, Черкащині люди живуть значно гірше, ніж на заході України. На заході все виглядає значно краще. Навіть якщо у людей немає роботи, то вони живуть завдяки заробітчанам у родинах. Там багато новобудов; на Вінниччині їх менше, на Черкащині – ще менше.

У чому суть жанру нон-фіншн?

Це просто скорочена, англійська назва для  документальної оповіді: вона може бути «художньо» оформлена, але в ній нема вигадки.

Чи плануєте вихід книги за результатами подорожі?

Поки що ні. Щоб говорити про це, треба  матеріал – це по-перше; а по-друге, треба писати лише тоді, коли не можеш не написати.

Якою має бути, на Вашу думку, ідеальна книга про Україну?

Ця книга  мала би бути про всі регіони України, з виділенням спільного, відмінного. Без суб’єктивності тут не обійтись. У письменництві  взагалі без цього не буває. Та й у журналістиці теж. «Авантюру» я так писав. Є таке поняття «нова журналістика» – від першої особи, часто з участю самого оповідача. Я в «Авантюрі» нічого не вигадував, просто описував. Це, по суті, довгий репортаж про перші вісім місяців подорожі.

Ви плануєте перевидавати «Авантюру»?

Вона вийшла накладом 2 тисячі. Це багато для України, але вона вийшла у малому видавництві, тож проблема радше в розповсюдженні, ніж у нестачі примірників.  Зараз вона є в одній-двох книгарнях у Києві, у Львові, одного разу я бачив у Івано-Франківську. Але, крім того, текст «Авантюри» викладено в інтернеті, зокрема й на Lib.ru. Там її прочитало, судячи з відвідуваності, значно більше людей, ніж купили книжку.

Ви за вільне поширення  інформації в Інтернеті?

Так. Інтернет і друкований твір – вони ніяк не конкурують між собою. Хто захоче купити книжку, той купить. Якщо ні, то її все одно відсканують і викладуть. Раніше я взагалі був проти гонорарів, але розумію, що за щось треба жити. Втім, як на мене, заробляти гроші книжкою - це не зовсім правильно. Якщо автор має ім’я, то він пише, щоб заробити. І в результаті пише й тоді, коли сказати нічого. Вважаю, що набагато краще було б, якби письменники писали лише тоді, коли їм є щось сказати, а не заради економічної вигоди.

Література для Вас – це хобі?

Мені важко  сказати про людей, яких я не знаю, однак для мене література -  це саме хобі. Вважаю, що твори мають писатись не з економічного примусу.

Яке ваше ставлення до сучукрліту?

Загалом не дуже хороше. Сучукрліт – це література інтелігенції для інтелігенції. Люди пишуть, навіть коли їм нема що сказати. Людина себе ідентифікує як письменника; вона починає залежати від цього. Виходить так, що у багатьох письменників є одна хороша книжка – можливо, на ній їм і варто було б зупинитися.

Ще однією проблемою  сучукрліту є пошуки національної ідентичності в собі самому. У англійській, американській літературі ж не переймаються своєю ідентичністю. Наприклад, Стейнбек «Грона гніву» писав про Велику Депресію, про соціальні проблеми. Це більш цінна література, ніж особисті рефлексії.

З того, що мені сподобалося з сучукрліту, варто виділити книгу Любка Дереша «Архе». Причому перед прочитанням я був до цього автора дуже упереджений. Але в книзі багато самоіронії, а саме іронічного ставлення до самого себе, а не до інших, бракує багатьом людям.  Ще мені сподобалася книга «Чертверта революція». Павла Солодька. І ще – книга «Пісьма братана», написана від імені гопніка. Це, мабуть, найкраще, що вийшло в Україні з часів незалежності. Однак вона видана маленьким видавництвом, на жаль, доволі маловідома.

Як Ви ставитесь до сленгу в літературі?

Не маю нічого проти сленгу як такого. Як і суржику. Це пряма мова людей, вони так говорять. Мені подобається журнал «Україна». Вони розшифровують не по слову, а аж до букви те, що люди говорять на заході чи в Кременчуку. На заході  кажуть, що Україна - це «землє, де я народиуші». А на Черкащині я чув: «Галько, тебе схворограхвірували». Не треба перейматись, якщо це суржик, близький до російської. Було би чудово написати книгу про Україну так, як говорять люди в різних регіонах, переходячи з одного діалекту на інший. Але на це потрібен великий талант – я сам так не зміг би.

Що найбільше запам’яталося під час подорожі Латинською Америкою?

Там люди більш відкриті, ніж в Україні. Але в Україні люди більш відкриті, ніж на Заході. Це дуже помітно. Найбільше запам’ятовується, що ти там, у Латинській Америці, можеш постукати до когось у двері, і попроситися переночувати, чи просто з тим, кого зустрів на вулиці, щиро та глибоко поговорити про життя. До речі, в Україні і в Мексиці – і там і там - люди доволі сором’язливі. Однак кілька  добрих слів, усмішка – і люди відкриваються.

Ви зараз би поїхали  в таку подорож?

Зараз важко було б – я одружений. Не тому, що жінка слабша абощо. Просто, коли ти їдеш з іншою людиною, яка дорога тобі – ти дбаєш про неї більше, ніж дбав би про себе самого. Тоді ж ми фактично бомжували: могли спати і просто в кущах, потім я навіть намета не мав. Для своєї дружини я б такого не хотів.

Яким  бачите майбутнє жанру подорожу в Україні?

Тяжке запитання. В Україні взагалі єдиний жанр, який є, який поширений , - рефлексія. «Польові дослідження з українського сексу» Забужко, «Таємниця» Андруховича  - це також рефлексія. В українській літературі взагалі бракує сюжетної літератури, та й жанру нон-фікшн – таких авторів як Хантер Томпмсон, Джек Керуак, Генрі Міллер.

Хто на вас справив  найбільший вплив?

Ну, ці автори міняються з часом. Зараз це Томпсон, раніше був Генрі Міллер. «100 років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса  перечитав уже разів 10. Останній раз читав в оригіналі – це взагалі пісня. Ще Джерома К. Джерома «Троє в човні», з його англійським гумором, з тією ж самоіронією.

Інтернет замінить книгу?

Думаю, що ні. Книга  - це щось тривке. У  Інтернеті  не будете читати великі твори. Я сам читаю через інтернет лише те, що важко знайти й позичити у вигляді книжки у нас: переважно оригінали, того ж Томпсона, Керуака. Найближчі років 20-30 книга залишиться, я думаю. Далі взагалі важко будь-що казати.

Яка Ваша мрія як письменника?

Мені хотілося б сприяти поширенню в Україні жанру нон-фікшн, документалки.

Дякую за цікаву розмову.

Розмовляла Наталія Міняйло

Фото: Лена Хейдіз

Молода Література


Открыть | Коментувати 32

Настроение : шизонутий    

ВІЛЬНО????


Сьогодні в маршрутці була свідком (нєє, учасником) з одного боку дуже смішного, а з іншого боку дещо сумного, але красномовного, інциденту.

Сідала на маршрутку на кінцевій зупинці. Бачу вільне місце є біля світловолосої дівчини.

Ну я не хотіла бути нахабною, тому гречно запитала: "Вільно??"

У відповідь почула: "Что? Что?"

Перепитую:"Вільно?? "

Відповідь:"Что? Что??"

(Вже відчуваю, ЩО ПОЧИНАЮ ДРАТУВАТИСЬ)

Запитую втретє: "Українською мовою запитую:"Вільно?"

Відповідь: "Что? Что? Что? Не поняла."

Я не витримавши, переходжу на крик: "Свободно??"

Відповідь: "Нет"

 

(Але в маршрутці ще були місця, і мені їхати стоячи не довелось. Але ця дівчинка з чудовими знаннями української мови ще довго не йтиме з голови.)

 


Открыть | Коментувати 53

Настроение : патріотище    

Макаров про СУЧукрліт


Сьогодні була на зусрічі з відомим журналістом і телеведучим в університеті Драгоманова.

Мова на зустрічі йшла переважно про стан нашої духовності  та  літератури.

Однак Юрій Макаров не став відкидати сучасного літературного процесу, наголосивши:

"Сучасна українська література є надзвичайно цікавим, до кінця не оценениму світі явищем"

У сучасної української літератури є майбутнє, і воно в наших руках.

Читать дальше...

 


Открыть | Коментувати 16

Настроение : стьобний    

Сяйво: репортаж - 2


Люблю перебувати в самій гущі подій. Як і в якості учасника, так і в якості стороннього спостерігача. 
Сьогодні біля книгарні «Сяйво» вирувало життя. Висловити свій протест прийшли українські письменники і поети. З малої літери і в лапках. ( Хоча би вмились спершу та розчесали своє волосся. Але це ж поети. Що я від них хочу?)

Вразило два факти. Журналістів було більше, ніж самих учасників. Були і вільні журналісти з професійними фотіками, серед них зі своєю мильницею вирізнялась я. (До того ж, ця мильниця підвела – сів заряд, але я зараз не про те.) Були журналісти з «Інтера», «Корреспондента» та багатьох інших крутющих ресурсів. Ну і Я. Як вєлікій Журналіст (скромняжечка)))

Поети збирались довго й нудно. Щоби потім полізти на барикади. Акція спершу планувалась як мистецька і для киян-перехожих (як я зрозуміла і так завіряли організатори), але поети намагались постійно спровокувати рейдерів. Вони відповіли сльозогінним газом. Правда, ніхто не плакав. Рейдери на рахунок три кинули газ. І за поетами полізли журналісти з камерами. Було надзвичайно цікаве видовище погоні за сенсацією. Якоїсь унікальної сенсації не було. Але увагу на себе звернули. Папіарілісь рєбяткі. Коробчук, Коцарєв знову посвітили своїми несимпатичними фейсами перед камерами. 

Але я хотіла читання віршів. Віршів я майже не почула. Порадувала пані Світлана Балагула (її книги продавались у «Сяйві») і юна поетка Оксанка Рибась. І ще одна висока поетка. У натовпі було важко розчути, але вона читала щось вартісне про нірвану.

Вони читали як волонтери.(Я там теж щось процвірінькала типу «ВІДСТОЇМО СЯЙВО»). Але загалом хотілось більше МИСТЕЦТВА і менше прямолінійності,яку продемонстрували організатори. Безкорисливе мистецтво може пробити мур у цій бетонній стіні капіталізму. Хоч як наївно це не звучало би.

А ще залишається віра, хоч дещо наївна, у справедливість...


 


Открыть | Коментувати 33

Настроение : низький тиск    

Україну можуть спасти лише марсіани???


Так вважають шведи. Європа мало уваги приділяє Україні. Коротше кажучи, дяді з Брюселя на нас забили. 

"Частично причиной этому есть исторические причины, но в значительной мере - ссоры и неспособность к реальным действиям среди украинской политической элиты."

Ситуация в Украине трагическая - кризис, долг, инфляция. Однако, издание пишет, что есть два варианта решения этой безнадежной ситуации - реалистичный и фантастический .

"Первый вариант - если политики завернут рукава и начнут работать и серьезно решать проблемы. Это, конечно, фантастический вариант. Реалистичным вариантом является, если марсиане высадятся в Украине и все исправят", - пишет издание.

http://vybory2010.segodnya.ua/vnews/14110048.html

Однак мені  особисто на політику начхати. Вони вже своє сказали. Будем чекати марсіан?????

 



Открыть | Коментувати 63

Россия умирает????


Саме так стверджує у своїй статті британський журналіст Тім Коллард:

" Россия  умирает. Ее население неуклонно сокращается, средняя продолжительность жизни российских мужчин уже значительно ниже 60 лет (и много ниже для всякого, кто оказался не в фаворе у нынешнего режима). В этой стране хлебают больше водки, чем в Великобритании выпивают в центре города в пятницу вечером. Стратегический баланс, существовавший в период «холодной войны», скоро будет восстановлен благодаря подъему Китая (который аннексирует Сибирь к 2050 году)."

Причиною цього є сталінізм і повна неповага до людського життя:

"Просто то, что произошло между 1917 и 1991 годами, смертельно отравило целую нацию так же верно, как если бы использовался полоний-210. Уважение к человеческой жизни и человеческому достоинству было навсегда уничтожено Сталиным и компанией. Какое-то время казалось, что старые традиции России, а именно – традиции православной церкви, могут лечь в основу истинного возрождения. Но очевидно, рана оказалась слишком глубокой."

Мені здається, що Росія потягне за собою й України. Схожі процеси відбуваються й в нас. Однак замість сталінізму у нас охлократія. Однак результат той самий: скорочення населення, влада в руках криміналу, і повний безлад у мізках.


Открыть | Коментувати 5

Настроение : ееее    

Відроджуємося? Народжуємося?


Лазила нетрями і надибала вислів, що можна зробити афоризмом:

"Постійна спрямованість навчально-виховних програм на «відродження» (замість створення нового) дедалі більше гальмує розвиток суспільства."

(Джерело: http://www.zaxid.net/article/49696/)


Открыть | Коментувати 14
ОБОЗ.ua