Si vis pacem, para bellum!

Хочеш миру - готуйся до війни!




Волшебный шар

Метки

Интересы
"Scorpions", the beatles, аніме, археологія, АТМАСФЕРА, Історія, Література, море, некрополі, сонце, Україна, чоботи на підборах, чоловіки, чорна кава

Антиинтересы
грип, депресія, джинса, зрада, матюки в літературі, нудьга, перше кохання, політзамовлення, політика, попса, порно, пробки, Телевізор, Фабрика

Мои фотоальбомы

Случайное фото со мной

Мои фотоальбомы


Опрос

Перший секс із новим хлопцем/дівчиною є нормальним...


Содержание страницы



Настроение : в офісі    

Про непереможних героїв


Волинь, Київщина, Поділля, Галичина, Полтавщина, Харківщина і Херсонщина бачили цих вершників із чорними шликами, що йшли вдень і вночі, і в заметіль, і дощ – усюди шукали ворога і знищували його немилосердно, - майже через півстоліття писав Петро Дяченко, автор спогадів про чорних запорожців, їхній командир, безпосередній учасник і творець історії бурливих років. Не мечем, так пером продовжував він у цей час боротьбу за волю рідної землі з далекого американського Баунд-Брука.  Канули, на жаль, в Лету ті часи, коли блиск шаблі Петра був сигналом закінчення балачки, коли як капуста летіли ворожі голови, непереможні чорні запорожці здобували одну перемогу за іншою. Однак сьогодні доводиться констатувати, що ім’я Петра Дяченка сьогодні невідоме в Україні, хоча своїм життям він залужив право знаходитись у пантеоні героїв.

Лише у 2010 році завдяки старанням активістів Історичного клубу «Холодний Яр» повертається з далекої Америки в Україну постать її славетного сина Петра Дяченка. Хоч доля закинула його за тисячі кілометрів від рідної землі, його серце завжди належало Україні, рідній Березовій Луці на Полтавщині, де він вперше побачив світ 30 січня 1895 року.

            Чим же така знаменита книга спогадів Петра Дяченка, адже з 1991 року про визвольні змагання українців було написано не одну книгу, видано не один том мемуарів? А тим, що показує він визвольну боротьбу за часів Української Революції 1917-1921- х років, крім того, боротьбу в серці України –Наддніпрянщині, на Київщині, Черкащині, Полтавщині. Це є дуже важливим для усвідомлення того, що не лише Галичина боролась, а й вся Україна.

Манері письма властива подача точної інформації, події недалекого минулого постають перед очима як захоплюючий, однак трагічний діафільм, як пересторога для нащадків.Варто зазначити,  книга оснащена мапами та фотографіями учасників тих буряних часів.

У книзі йдеться про героїчні події Української революції 1918-1921 років, а потім про її поступовий спад і згасання, відступ за Збруч. Цікавим уже є той факт, що революція, щойно почавшись, була приречена на поразку через невдалу політику українського уряду, його безвідповідальність і недалекоглядність у розбудові держави та армії як її необхідного атрибуту.

Трагічною подією в історії Української революції є арешт і страта полковника Петра Болбочана. Петро Дяченко дає йому таку характеристику: ”Так 29 червня 1919 року загинув видатний військовий діяч, щирий Українець і справжній лицар”.  За цей вчинок від автора набагато більше дісталось докорів не ворогам, а власне українському урядові, а зокрема Симонові Петлюрі, зависокою була ціна його бравурних парадів з пустим змістом. З цього погляду спогади Петра Дяченка дуже цікаві, адже подається інший, зовсім не ідеалізований образ Симона Петлюри, зовсім інша оцінка його діяльності. 

 Петро Дяченко пише: ”Якби ми вміли шанувати нашу власну кров, на всі ці питання мусів би перед судом дати відповідь наш тодішній уряд з Головним отаманом Петлюрою на чолі”.

 Тож бережімо кров! Бережімо пам'ять!

Автор - Наталія Міняйло


Открыть | Коментувати 18

Рейдерство "від Бога"


Не  змогла пройти мимо цих рядків::::

 

Якщо ви маєте у планах найближчим часом заїхати у Переяслав–Хмельницький, аби зазирнути у єдиний в Україні музей одягу, — мусимо розчарувати. Ця унікальна експозиція нині відлежується у загашниках — із приміщень старовинного Михайлівського храму, де музей розміщувався останні 50 років, науковців разом із раритетами... вигнали на вулицю. Релігійна громада Московського патріархату, яка ще три роки тому незаконно поселилася на території історичного комплексу, свого домоглася — церкву, яка є державним музеєм і власністю, без церемоній віддали прихильникам Московського патріархату. «Нам сам Янукович обіцяв, що Великдень зустрінемо у церкві», — хваляться «УМ» віряни. У музейників тим часом серце обливається кров’ю: унікальна колекція нині тліє у фондах. І доля музею у підвішеному стані.

 

Музей чи церква?

Цей історико–архітектурний комплекс у центрі міста віддавна вважається окрасою Переяслава: стародавні залишки Єпископських воріт, Єпископського палацу, фундамент Михайлівського собору (датований ХІ століттям) завжди цікавили дослідників, тут проводилися розкопки. Михайлівська церква, збудована 1649 року, дзвіниця, житловий корпус та трапезна 50 років тому стали прихистком для Музею українського народного одягу Середньої Наддніпрянщини кінця XIX — початку XX століття. Ідеєю створити подібну експозицію тоді загорівся відомий науковець, Герой України Михайло Сікорський. І музей видався на славу: близько 800 екземплярів стародавнього українського одягу — жіночого, чоловічого — різних верств населення України на всі пори року, прикраси, а також колекція полтавських та київських килимів. Згодом заповідник отримав статус державного, національного.

Але навколо історико–архітектурного комплексу почалася релігійно–політична метушня — права на храм став висувати Московський патріархат. До церкви почали, як на прощу, раз по раз з іконами приходити групи людей, часто очолювані місцевими депутатами. І вимога була одна — віддайте храм релігійній громаді. Доводилося навіть викликати міліцію, а музейники щоразу мало не грудьми кидалися на амбразуру, захищаючи своє дітище — музей. «Ми переконували учасників цих походів, що діють вони незаконно, — розказує «УМ» міський голова Переяслава–Хмельницького Іван Якименко. — Адже існує постанова Кабміну, у якій йдеться: майно, культові споруди передаються релігійним організаціям лише після перенесення навчальних закладів, музейних установ в інше приміщення». Для музею одягу нового приміщення не було, держава рішення про передачу церкви релігійній громаді не ухвалювала. Відтак і будь–які спекуляції недоречні.

Однак віряни Московського патріархату, очолювані отцем Анатолієм, вирішили діяти по–своєму. А тут ще й митрополит Володимир видає указ, яким призначає священика настоятелем Свято–Михайлівського храму — це при тому, що церква не перебуває у власності релігійної громади, це державне майно, на яке жодних прав власності Московський патріархат не має. «У 2007 році представники релігійної громади самовільно встановили на території музею намети, де проводили богослужіння. Звернення керівництва музею до правоохоронних органів результату не дали, бо земельне питання лишалося не врегульоване», — розказує Іван Якименко.

Було ваше, стало наше

Відтоді у музею, який виявився заручником ситуації, починається «веселе» життя — із постійними розборками за територію, із вихоплюванням ключів у доглядачів музею. А після перемоги Януковича на президентських виборах релігійна громада Московського патріархату, яка претендує на Михайлівський собор, взагалі відчула себе на своїй території. 1 квітня Міністерство культури видає наказ, за яким дозволяє спільне користування церкви релігійною громадою та музейниками. Пізніше дирекція заповідника отримала усне розпорядження звільнити вівтарну частину церкви для проведення богослужінь — це передбачало використання вогню, свічок. Зрозуміло, що експонувати в тому ж приміщенні стародавній одяг було неможливо. Крім цього, релігійна громада вимагала від музею передачі їм унікальних церковних дзвонів, які є теж музейними експонатами та дер­жавною власністю. Тодішній генеральний директор заповідника відмовився це зробити. І його одразу звільнили — із записом у трудовій книжці.

Самим музейникам про те, що їм слід вибиратися з церкви разом із їхнім «шматтям», повідомили за 24 години. Мешканці Переяслава, які стали свідками тієї «евакуації», запевняють: музею збиратися «допомагали» і самі «віряни» — експонати просто викидали. Те, що це дуже цінні й делікатні речі, мало кого хвилювало. Не обійшлося, кажуть очевидці, і без штурханів.

Ті дні працівники музею не хочуть згадувати — їм навіть говорити про це важко. Те, заради чого вони жили, над чим трудилися і чим пишалися, виявилося непотрібним нікому. І ніхто не заступився за музей. Кажуть, Михайло Сікорський, коли дізнався про виселення його дітища, довго плакав... Поговорити з ним «УМ» так і не вдалося — відомий науковець нині почувається зле...

Переїжджати Музею одягу довелося кілька разів. Від непристосованих приміщень експонати вже почали цвісти. Нині ж експозиція перебуває у фонді заповідника. У якому вона стані — сказати фахівці не беруться. Тим часом до Переяслава приїздять туристичні групи з Росії, Білорусі, питають про музей і з нічим повертаються додому...

«Нам церкву Янукович обіцяв»

Нині на території Михайлівського храму тихо — ні про яке «спільне користування», як зазначає офіційний документ, і не йдеться — тут заправляє вже релігійна громада. Намет так і стоїть — ним віряни вочевидь пишаються як символом своїх дій, охоче демонструють. На жаль, настоятелі церкви з «УМ» поговорити не змогли — були справи важливіші. Єдина людина, яка на той момент була у храмі, — вірянка Надія, яка прислужує у церкві. «Тут є благодать, особлива атмосфера, — каже жінка. — і тут має бути церква, а не одяг висіти. Святиня має жити. Слава Богу, що церкву віддали». Надія не без поваги розказує: те, що храм буде їхнім, громаді пообіцяв особисто Президент Янукович: «Він тут був восени і сказав: на Великдень уже служитимете. Так воно і сталося». А на Трійцю до храму завітав митрополит Володимир, переконався: церкву відвоювали.

Музейники ж насправді не проти служби Божої у Михайлівському храмі, кажуть: «У церквах має вестися богослужіння, там не повинно бути музеїв. Але інше питання: яким чином повелися ці люди, питання в тому, як усе це робилося?»

У місті про конфлікт знають усі. І подібні методи «заселення» до храму поділяють далеко не всі мешканці. «Це їм особливої честі не робить — не по–божому це, — переконана жителька Переяслава Марія Судак. — У нашому місті вистачає храмів — особливо Московського патріархату. Але в тих людей, усім відомо, є прямий зв’язок із цими... — жінка показує пальцем вгору, — правителями. Ось вони і не бояться нікого, відчувають за собою силу. Але Бог усе бачить».

Міський голова Переяслава запевняє: він — над конфліктом. «Я стою на засадах дотримання закону. Із повагою ставлюся до віруючих людей, незалежно від конфесії. І не хочу влізати в політику, — каже Іван Якименко. — Але подібних конфліктів у місті не повинно бути. Це державна власність, і тільки держава має право приймати рішення щодо майбутньої долі церкви».

Музей житиме? Колись...

За рішенням Мінкульту територія Михайлівського собору перебуває у спільному користуванні. На цьому наголошує і нинішній генеральний директор Національного історико–культурного заповідника «Переяслав» Павло Довгошия. Він переконує: най­ближчим часом у трапезній зроблять ремонт, і там облаштують музейну експозицію — яку саме, науковці ще вирішать. А в «переселенні» Музею одягу пан Павло навіть бачить... позитив: «Для експонатів виділено у фондовому приміщенні окрему кімнату, там їх просушать, почистять — у церкві такої можливості не було. Крім того, там було представлено лише 20—25 процентів від того, що в нас є у фондах. Ми зможемо виставити всі експонати у новому приміщенні».

Питання про виділення нового «житла» для музею нині дійсно обговорюється — це підтверджує і міський голова Переяслава. Розглядається приміщення, де зараз проводять курси цивільної оборони — цю споруду займає структура МНС. У червні сесія міської ради має погодити це питання, МНС — висловити свою згоду. І тоді лише для музею виділять приміщення. Зрозуміло, що на це підуть місяці...

Тим часом у Києві на проблеми переяславського музею реагують без особливого ентузіазму — реакції нуль. Віце–президент Асоціації українських письменників Максим Стріха констатує: «Це просто страшно, коли держава не піклується про своє національне надбання. І дуже прикро, що так зване відродження духовності відбувається у нас шляхом нищення національної культури та історичної пам’яті».

 

http://umoloda.kiev.ua/number/188/0/58765/


Открыть | Коментувати 17

У мавзолеї замість Леніна лежить актор


Уже протягом 40 років померлого Леніна в мавзолеї зображував загримований актор.

Про це заявив лідер рок-групи "БониНЕМ" Кирило Немоляєв.

"До цього часу невідомо, де похований Ленін, - стверджує Немоляєв. - Є неспростовні докази, що з 1927 року там лежить Василь Никандров - перший в історії виконавець ролі Леніна в ігровому кіно. Справа в тому, що техніки бальзамування в ті роки були недосконалі, тіло вождя просто згнило, і його поховали. Але ситуацію треба було якось рятувати, і було вирішено взяти двійника, і ним виявився робочий Никандров. І той почав "працювати" в мавзолеї Леніним. І пропрацював так аж до 1968 року! Бували навіть випадки, коли актор не стримувався і починав хропіти.

Тобто, за цією версією, Никандров так і залишився "на роботі", але вже забальзамованим.

Таку заяву Немоляєв зробив, перебуваючи на одній з телепередач, де транслювалося легендарне інтерв'ю Сергія Курьохіна, дане для ленінградської передачі "П'яте колесо" у 1991 році.

Нагадаємо, в інтерв'ю Курьохін зробив приголомшливу заяву.

"Гриби мають радіоактивний заряд, - заявив він. - Якщо почати постійно вживати мухомори, то особистість людини поступово витісняється особистістю мухомора, тобто людина в підсумку перетворюється на гриб. Є думка, що Жовтнева революція робилася людьми, які протягом багатьох років вживали гриби. Тобто особистість гриба поступово витісняла з них особистість людини. Я хочу сказати, що Ленін просто був грибом".

Відзначимо, що хто б там, у мавзолеї, не лежав, у Росії уже давно тривають дискусії про переховання символу Жовтневої революції в іншому місці.

http://vidgolos.com/26894-u-mavzoleyi-zamist-lenina-lezhit-aktor.html

 

 

 

 

 


Открыть | Коментувати 11

Настроение : знищую старе    

Мумію - в музей!!!!!!


 

 

Капець, наша стара еліта продовжує вражати своєю м'яко кажучи тупістю і недоалекглядністю. Критикуючи нас за наші погляди і спосіб життя, вони не можуть запропонувати чогось ефективного взамін. І граються всяким непотрвбними цяцьками. 

Сьогодні надибала на таке:

"Високоповажний пане Драч! Від імені числених шанувальників Богдана Лепкого, що був першим володарем Перехідного Мазепинського Персня, від Клубу його імені та від себе особисто, як родичка і представниця родини Лепких, Глібовицьких в Україні, звертаюся до вас нині, як до другого володаря з проханням, яке має глибоке історичне значення.

Історичні обставини склалися так, що ми змушені просити вас достосуватися до першого, що його передбачає регламент, способу визначення своєї волі щодо передачі Мазепинського Персня третьому носієві.

Ми впевнені, що ми з вами щодо вибору третього носія є однієї думки: ним повинен стати Президент Віктор Ющенко.

Він як неперевершений фінансист врятував на зламі тисячоліть державу Україна від неминучого дефолту, створив національну валюту, що тепер визнана найкращою у світі.

Як національний лідер, скликав могутній Помаранчевий Майдан, що привів до відставки тоталітарного режиму Кучми, заклав основи створення фундаменту націонал–демократичної держави європейського зразка, взяв курс на створення національної держави.

Віктор Ющенко підняв на державний рівень питання про Голодомор і науково–документально довів його до світового визнання геноцидом (етноцидом). Узявши твердий курс на повернення історичної правди, відновив пам’ять, ім’я і славу найвидатнішого українського гетьмана Івана Мазепи. Президент України Віктор Ющенко відбудував Батурин, Чигирин, Глухів — гетьманські столиці, велів відзначати знакові історичні події, присвоїв звання Героїв України борцям за її волю Роману Шухевичу і Степану Бандері.

Тільки за це він залишиться славним Президентом в історії України. Передавши йому Перехідний Мазепинський Перстень, ми разом спокутуємо вкрай недостатню підтримку йому за всі п’ять років його президентства, зокрема на виборах, і покажемо приклад народові, як треба цінувати того, хто для утвердження Української держави зробив найбільше з усіх сучасних українців!
Уляна з ГОЛОВАЦЬКИХ СКАЛЬСЬКА,
голова правління обласного клубу української інтелігенції ім. Б. Лепкого, внучата племінниця Б. Лепкого"

Прочитавши цей текст ледве стримувалась від сміху. Але тут тре плакати. Бо ці люди вірять у свою місію в побудові держави і т.д. У чому вона плягає,  сказати не можу.

Реакція Драча була цілком природною і логічною

"До цього відкритого листа ставлюся як до трагікомічного фарсу. Коли вони хочуть нагородити Віктора Андрійовича Ющенка, то хай нагороджують — при чому тут я? Вони мали б зробити для нього нагороду. Вони мені урочисто вручили цей перстень у 1996 році, на 60–ліття, в Театрі імені Івана Франка. Разом з Українським козацтвом. А коли я був останнього разу в Івано–Франківську на зібранні Конгресу інтелігенції й агітував за Віктора Ющенка, то показав пані Уляні цей перстень. Бо вона весь час тривожилася, мовляв, я його кудись подів. А тепер їм потрібно, щоб я повернув персня. Здається мені, що коли люди хочуть когось нагороджувати, то не слід для цього відбирати в іншого. Тим паче що я, здається, не погрішив ні проти України, ні проти Віктора Ющенка..."

http://umoloda.kiev.ua/number/1592/222/56060/

Напрошується запитання. Невже люди на 6-му десятку і досі вірять в цяцьки і т.д.? У якісь застарілі міфи?  Краще б уже йшли вчителями в школу чи вугілля у шахті видобували б. Доводиться констатувати факт, що наша країна до тих пір буде блукати, поки не вимре старше покоління. І це стосується не лише комуністів, а й діячів так званого патріотичного руху. 

Муміям місце в музеях!!!

 


Открыть | Коментувати 9
ОБОЗ.ua